Мєнти, фінанси і пєльмєшкі

Stranger

Я канешна панимаю шо многа букав, но все же прочитайте - история жизненная.

Так буває, іноді. А може й часто. Машина везе тебе вдризг п’яного з чергової культурної посиділки з друзями під гітару (попойки з людьми, яких бачиш втретє у житті). Поруч з тобою дівчина. Судячи з того, що під час перемивання кісточок Сафонову, Магріту та богу вона нахабно вирубилася, демонструючи тим самим свою зневагу до усіх вищезазначених, можна зробити висновок, що вона ще п’яніша за тебе. Це не може не радувати, адже їдемо ми до неї додому. І, здається, що іще тобі потрібно? Але ж ні, є ще один момент, без якого картина буде не повною – не дивлячись на третю годину ночі твій шлунок хоче щось перетравити, і цим “щось” неодмінно мають бути пєльмєшкі.
Машина зупиняється прямо напроти одного з відомих київських супермаркетів – “Пасіба, шеф!”. Щоб дістатися до дому дівчини достатньо перейти через дорогу, але ми рішуче звертаємо праворуч і входимо до усміхненої пащі монстра капіталізму. О, як він нам радий! Чемні охоронці зустрічають нас на вході й одразу показують дорогу до райського саду полиць, товари весело підморгують нам, так і намагаючись застрибнути до твого споживацького кошика. Боже, саме в такі моменти починаєш сумувати за радянськими овочевими магазинами де все по-чесному – купляючи гнилу капусту ти точно знаєш що це саме гнила капуста, що ніхто тебе не розводить.
До нашого споживацького кошика крім пєльмєшек ще входить кетчуп та пляха мінералки – на ранок. Налічкі здається не так багато, тому вирішую розрахуватися карткою Приватбанк. Звичайна процедура - привітна, хоча й заспана касирка проводить карткою по терміналу... Пі – пі! З терміналу вилізає чек, і тут з дівчиною відбувається дивний метаморфоз – її обличчя різко втрачає усі позитивні нотки, до каси наближається вже теж не надто приязний охоронець. Атмосфера відчутно напружується. Мені демонструють чек, на якому, на скільки я можу прочитати, написано що мою картку необхідно вилучити на місці без суда і слідства, а мене розстріляти як ворога держави №1. Ну звісно, ця картка вже давно заблокована і, разом з іншим мотлохом, чомусь живе у моїй кишені без належної на те прописки. Даю іншу... Пі – пі! Здається на другому чеку написано що я Адольф Гітлер чи Усама Бін Ладен, тому що охоронець на очах розмножується – їх вже три –, а атмосфера просто таки плющить тебе об підлогу. “Вам доведеться дочекатися міліції” – каже один з цих клонів-трійняшок в той час як інший справді викликає наряд. Попалі!
Спочатку ми справді тихо стоїмо під стінкою і чекаємо цей наряд, проте, зважаючи на випите, так довго продовжуватись не може. Дівчина починає корчитися, та казати що їй погано і зараз у неї станеться викідиш. Охорона офігіває але не ведеться, пологи закінчуються так і не розпочавшись. В наступний момент ми вирішуємо тупо валити звідси, та “троє-із-ларца” виростають прямо перед носом і в цей же момент під супермаркет підкатується бобік.
Мєнт виявляється ще тупішим за охоронців – на мої намагання показати йому, що ім’я на картці і студентському квитку співпадає й належить мені, він відповідає казьоним “Пройдьомтє, пройдьомтє”. Проходимо. Бобік надиво комфортний, сидіння заслані теплими плєдіками, де ми чудово розміщуємося. Поки їдемо, в машині панує піднесений дух: “Куди їдемо?”, “В Голосіївському я ще не бував!”.
Дільниця – звичайна совкова споруда без особливих прикмет, тільки перший поверх чомусь був скляний (ех – вміли ж колись будувати).Хоча може він і не скляний, а це мені так тільки здалося? Й справді, якби він був скляний, усі могли б бачити,як там катують нівчому не винних зеків. Тож мабуть він був скляним лише частково – крім кімнат для тортур. Та зараз не про це. Зайшовши всередину, намагаюся зорієнтуватися і так, про всяк випадок, питаю: “А де у вас тут камера?”. Мєнт від прямої відповіді чомусь ухиляється, а замість того починає розповідати хто у них там сидить і що вони з нами зроблять якщо він – мєнт – нас туди кине. Для чого це мені? Дівчина знову починає народжувати свого викідиша, присутні фігіють не менше за охоронців, але чомусь теж не ведуться.
Накатавши на нас цілу справу на листку формату А4, представник влади якось дуже швидко, по олімпійському зірвався з місця й побіг на вулицю – мабуть ловити інших нечесних наруку покупців пєльмєшек. Дивлячись йому у слід виникає непереборне бажання рвонути за ним туди, у нічний Київ, туди, де немає людей у погонах а є лише місяць, зорі й трущоби, та ховатися від правосуддя решту свого життя. Лише колосальним зусиллям волі вдається загнати цей порив вглиб підсвідомості. Та ось до нас йде вже новий персонаж у штатському, більш схожий на клієнта ніж на співробітника цієї кантори. З усього видно що питання тут задає він.
Кабінет слідчого досить просторий, мабуть тут вистачило б місця допитати усіх любителів поїсти пельмені о третій ночі. Над столом висить карта Києва. Допит проходить досить дивно. Ми з дівчиною наперебій розказуємо що наші картки переоформлюють перед поїздкою у Францію, слідчий просить нас не кричати, говорити по-одному і не тикати йому під ніс картки, студаки та іншу фігню (Так, nota bene, для того щоб поїхати на батьківщину усіх революцій необхідно надати повну інформацію про себе, мати не менше 6000 гривень на банківському рахунку і, бажано, трохи нерухомості на десерт). Швидко втомлюючись від нашої маячні про всі ці банківські розклади, слідчий валить дзвонити у Приватбанк (3.40 за Києвом), а ми залишаємося самі у кабінеті. Робити нічого, тож ми вбиваємо час пошуком себе на карті та перечитуванням власної справи – вона кумедна, мєнт що її писав справді тупий. Звучить пропозиція зайнятися сексом на столі слідчого, чим заткнути за пояс усіх ЖЖ-уйобків, які пафосно описують стосунки на кухні коли мами і тата немає вдома, та замість цього просто ставимо мобільний на зарядку і вкладаємося спати.
Спати довелося недовго – вдалині роздаються важкі кроки командора, вони все наближаються і наближаються, аж поки у дверях не з’являється сам кам’яний господар (тобто слідчий). Його вухаста морда принесла гарну звістку, виявляється, президент нас помилував, і тепер ми вільні. З підкресленим почуттям власної гідності, по дорозі збиваючи якусь залізяку так, що після її приземлення вже певне не спав жоден зек у каталашці, ми виходимо на волю.
У супермаркеті нас явно не чекали – ці обличчя треба було бачити. “Привіт, а ось і ми! В мусарке було теж прикольно, але без пєльмєшек ми нікуди не підемо”. Набираючи той самий товар (його навіть не встигли нормально розкласти), знову підходимо до каси. Але ось незадачка, там якийсь переоблік. Саме в цей момент спєктакль набуває свого апофеозу – касирка, яка ще годину тому здавала тебе у міліцію, мило так посміхаючись каже: “Вибачте, у нас перерва 10 – 15 хвилин, а покищо ви можете ознайомитися з широким ассортиментом товарів у нашому магазині”.
І тут тебе рве. Не в сенсі ти що ти блюєш, а в сенсі що ти раптом усвідомлюєш весь жах цієї системи і всю закономірність та повсякденність того, що з тобою сьогодні сталося. Фінансовий тоталітаризм компаній та репресивний апарат держави вже давно й безповоротно злилися в одного жахливого виродка. Вони, як сіамські близнюки, хоч і уявляють собою два організми, та жити один без одного вже не можуть – зроби боляче одному, другий зацідить в пику, адже йому теж болить. Вони як добрий і поганий слідчі, як кнут і пряник: є гроші – купуй, немає – працюй, не хочеш – в тюрму, не хочеш купувати – в камеру для особливо небезпечних! Коли в тебе крадуть мобільний, мєнт пропонує тобі купити новий, а у нього і без того справ багато, але коли ти зачіпаєш святая святих – фінанси, коли тебе підозрюють у тому що ти вдома нелегально переплавляєш пластикові пляшки на пластикові картки, от тоді вже чекай посилений наряд під своїми дверима. І хіба ознайомитися з асортиментом товарів – це найкраще, що може зробити людина, яка щойно вийшла з підвалів Луб’янки? Для них так, бо тоді ти вже й не злочинець, тоді ти повністю інтегруєшся в систему, що б не робив. І навпаки, за кожну відмову від нового шоколадного батончика, розважального шоу чи можливості відправити SMS і отримати 3 поради від Мадонни, будь готовий відчути на собі “крєпкіє рукі ОМОНа”.
Вже вдома нереально хотілося спати, проте пєльмешкі були принципово зварені й щедро политі кетчупом. Смачніших напівфабрикатів я ще не їв.

Дельнара

Смех сквозь слезы. Тупость происходящего иногда так зашкаливает, что кажется будто ты живешь в Америке...

	knuba.com.ua -> Розваги та дозвілля -> Творчість	Ваш часовий пояс: GMT + 2 Години
Сторінка 1 з 1